13/12/2018
https://www.facebook.com/kiev.klab/posts/2382311625131142?__tn__=K-R
«ІСТОРІЯ КИЇВСЬКОГО ВЕЛОСИПЕДУ».
Перша згадка про велосипед з’явилася в київській пресі в 1869 році в газеті «Друг народу»: ніби то хтось бачив якогось француза, який їхав з Єлисаветградської вулиці (зараз вул.. Пушкінська) на вулицю Кадетську (зараз вул. Богдана Хмельницького). Сам автор статті велосипеда ніколи не бачив, і бажаючи пояснити читачам, як виглядає цей транспортний засіб, писав наступне: «Велосипеды (род двухколесной повозочки) занимают всех в Петербурге. На них по шоссе без лошадей можно ездить где угодно посредством надавливания пружины ногою».
Відомий краєзнавець Анатолій Макаров робить припущення, що можливо, машина на якій їздив у Києві вищезгаданий француз:
- або так названий велосипед Місо (що був винайдений в 1861 році) [винахід з величезним переднім колесом, для сидіння їздця, і маленьким заднім; його називали «пуаком» чи «костотрясом» (так як пневматичні шини винайшли лише в 1888 році, при наїзді на камінь ця громіздка споруда перекидалася)];
- або низькоколесний англійський велосипед фірми Стерлі і Суттона (Starley & Sutton Co. ), винайдений у 1864 р., що мав вже ланцюгову передачу та ручне гальмо.
Однак, ніякі незручності не могли зупинити цінителів швидкої їзди. До 1890 року багато киян вже придбали велосипеди.
Прогулянки перших велосипедистів викликали не абиякий переполох. Люди не розуміли, як вдається триматися в сідлі цієї двоколісної машини. Дехто пояснював це як цирковий трюк, а простий люд вважав велосипедистів чортами, що пересуваються посеред біла дня на колесах. Зустрівши велосипедиста, люди хрестилися, і миттєво тікали геть.
В місті до нових машин досить швидко звикли, але в селах велосипедистів як і раніше жахалися. Бували випадки нападу селян на велосипедистів. У зв’язку з чим, сміливі велосипедисти у подорож на природу брали з собою рушницю.
В жовтні 1883 р. компанія велосипедистів зустріла на шляху до Рубежівки селянина, що їхав на волах. Розминутися не пощастило. «Волы,— писав, репортер газети «Киевлянин»,— испугались, свернули в канаву, а крестьянин Забучинский упал с повозки». Сама в цей час у місто повертався відомий спортсмен, володар меблевого магазину, Еміль Фалер (саме він в травні 1883 року здійснив перший міжнародний пробіг від Києва до Житомира). Еміль спробував примирити учасників зіткнення. Проте селянин побачивши ще одного «біса на колесах», розгнівався та побив дубиною ні в чому невинного Фалера. Медична допомога була надана Емілю Фалеру в Рубежівській колонії, а селянина зв’язали та відправили в Лук'янівську дільницю.
Наслідуючи приклад відважного велосипедиста, кияни відкрили першу школу велосипедної їзди. В 1897 році в Києві вже нараховувалося більш ніж 200 осіб, що освоїли техніку їзди на двоколісній машині.
В 1880 році на вулицях міста велосипеди з’являлися дуже рідко. Місцева влада забороняла велосипедистам з’являтися на публіці та лякати коней. Для велосипедистів були виписані спеціальні місця: спочатку – Царський сад, потім – середня алея Дворового (Маріїнського) парку (від палацу до Микільських воріт). Внаслідок цього, щоб покататися спортсмен мусив наймати візника й через ціле місто їхати на Липки. Дами не мали і цього задоволення: їм дозволялося кататися лише за межами міста і в полях.
Не всі були згодні з цими жорсткими правилами. Внаслідок цього виникали конфлікти, судові позови. До того ж виявилось, що звичайний місцевий парк, яким широким він не був би, для велосипедної їзди не придатний, й велосипедисти й пішоходи в цьому парку мирно існувати не можуть: «Оказывается,— писав корреспондент газети «Киевлянин» 20 травня 1890 р.,— что велосипедисты, воспользовавшись разрешением ездить по большой аллее, назначенной для экипажей, стали кататься по всем аллеям и нередко на 4 велосипедах в ряд, задевая по пути публику и лишая ее возможности свободного прохода по аллеям парка. Управа предлагает совершенно запретить езду в Царском саду на велосипедах».
З 1892 року всі заборони були скасовані: велосипедисти мали змогу без перешкод пересуватися по всьому місту.
У 1895 році дозвіл на вільне пересування містом отримали й велосипедистки. Вони їздили на спеціальних «дамських велосипедах», кожна мали при собі письмовий дозвіл із канцелярії цивільного губернатора. В дамській моді «сталася революція». Як писав Олександр Бенуа, паризькі велосипедистки (там їх називали «сиклистками») одягали штани-шаровари:
«Помянутая присоединившаяся к нашей колонии Е. С. Кругликова вместе со своей неразлучной подругой Mademoiselle Sellier произвела в Примеле некоторую сенсацию уже потому, что их привез не поезд и не дилижанс, а прикатили они прямо из Парижа на велосипедах, что представлялось тогда каким-то подвигом…Впечатление произвел и их спортивный костюм, особенно их штаны-шаровары. В Париже к этому давно привыкли — одно время, около 1895 г., костюм “сиклистки” стал даже чем-то вроде профессионального мундира для особ уличной профессии — но вне Парижа и на “больших дорогах” такая “tenue” все еще представлялась диковинной и даже довольно предосудительного характера.»
Тоді це виглядало чимось пікантним і навіть фривольним. Так брюки стали частиною європейської жіночої моди.
Переваги застосування велосипеду в побуті першими в Києві оцінили вчителі Печерської гімназії: в 1890 році вони стали приїжджати на заняття на велосипедах, що надавало їм можливість жити на дачах із ранньої весни й до глибокої осені, не витрачаючи кошти на наймання візника.
В 1891 році велосипеди ввели й в армії. В 1892 році в поліції з’явилася власна «велосипедна команда», що використовувалася для розвозки пакетів і перевірки постів.
Перша спроба регламентувати правила пересування на велосипеді по місту Києву була здійснена місцевою Думою в 1899 («О порядке езды по городу на велосипедах» ). Їздити на велосипеді дозволялось особам, що склали іспит на вміння вільно володіти велосипедом. Їздити можна було лише у загальноприйнятому костюмі з повністю закритими руками та ногами. Заборонявся рух на тротуарах . В місцях скупчення великої кількості людей, велосипедист повинен був злізти з велосипеда та продовжувати подорож пішки. Виключалася можливість швидкої їзди та їзди наввипередки. Щоб унеможливити використання велосипедів терористами, під час перебування в Києві поважних осіб поліція забороняла їзду на велосипедах на деяких вулицях міста. Не можна було їздити без керма та дзвінка. В нічний час велосипед мав включати ліхтар. При зустрічі з хресним ходом та іншими церковними церемоніями велосипед мав зійти з велосипеда. Те ж саме він мав зробити при зустрічі з конем. До того ж, він повинен бути по можливості заховати велосипед від переляканого коня.
Дуже складні взаємовідносини були у велосипедистів із візниками. Останні вимагали, щоб залізні коні не займали проїжджу частину, трималися бровки тротуару, та об’їздили їх дотримуючись правої сторони. Коли місцева влада погодилась із цими вимогами, візники стали поводитись із велосипедистами нахабно й грубо: кореспондент «Всемирной иллюстрации» (14 жовтня 1894 року) зазначав, що за візниками ніхто не слідкує, й вони часто – густо навмисно повертають коня перед носом велосипедиста чи притискують його вправо, в обох випадках велосипедисту загрожує небезпека. Кореспондент вважав за потрібне захистити велосипедистів від візників: не має законів, які захищали би велосипедистів; велосипедисту ніхто дорогою не поступається, а він, навпаки, поступається всім, навіть собакам.
Газета «Киевлянин» ( №119, 1894 рік) писала, що київські рабини доповнили загальні правила забороною для євреїв їздити на велосипеді в суботу.
9 вересня 1891 році з’явилося Товариство велосипедистів із власним клубом в «Заведении искусственных минеральных вод» (за сучасною філармонією). В київському клубі була велика зала для їзди членів клубу у зимовий час, а також вітальня, більярдна й кімната для гри в карти. У тому же році клуб перемістився в дім Попова на Хрещатику, 29. Товариство нараховувало 57 членів. Головою товариства був граф Плятер.
В 1892 році на Бібіковському бульварі, 77 (зараз Бульвар Тараса Шевченка) з’явився «циклодром» (велотрек), де проводилися змагання київських велосипедистів із «тихої» та «швидкої» їзди, їзди з перешкодами та на спеціальних гоночних автомобілях. Переможців нагороджували золотими жетонами та срібними речами.
Другий велотрек із трибунами на 500 глядачів за ініціативи киянина Івана Пилиповича Геленко було побудовано в 1913 році, велотрек розміщався у дворі між вулицями Богдана Хмельницького й Чапаєва: «Честь имею просить Губернское правление выдать мне разрешение на постройку велосипедного трека и при нём деревянного павильона в усадьбе № 58 по Фундуклеевской улице».
Дозвіл було отримано і від місцевого архітектора Олександра Кривошеєва і від віце – губернатора. Резолюція повідомляла:
«…разрешено И. Ф. Биленку устроить по представленному проекту, в г. Киеве, в усадьбе под № 58, по Фундуклеевской улице велосипедный трек с деревянным навесом, но с тем:
1) чтобы были устроены 2 пожарные крана;
2) чтобы провода электрического освещения были в медных трубках…;
3) чтобы по устройству трека и павильона было бы заявлено строительному отделению»[
Було організовано прокат і ремонт велосипедів, мотоциклів і автомобілів. При велотреку розміщався літній театр «Полярная звезда» із оркестром. Велотрек належав спортивному товариству «Авангард».
У 1939 році був проведений перший ремонт. Проектне завдання мало зауваження:
«….а) ограду и вход на велотрек со стороны ул. Ленина считать необходимым решить капитально;
б) трибуны оставить на восточной стороне, как предложено проектом, учитывая наличие готового места на откосе и невозможность прирезки территории за счёт парка;
в) при дальнейшей разработке проекта особое внимание уделить проверке видимости на этих трибунах. Расположение приподнястей линии создает смены „места“ видимости, в особенности, на наиболее интересные места трека — виражи»
В 1978-80 рр. була проведена капітальна реконструкція об’єкта. Повністю змінили полотно треку – бетонне полотно було демонтували і замінили дерев’яним – 200 м ? сибірської модрини. В результаті реконструкції максимальна швидкість збільшилася до 85 км / год, крім цього збільшили місткість трибун до 5 тисяч глядачів. У 1991 році була проведена заміна зношеного дерев’яного полотна на бетонне. У 1998 році один з найстаріших велотреків Європи був визнаний пам’ятником історії і архітектури і отримав охоронний номер 336.
27 серпня 2007 Указом Міністерства Культури України № 983/0/16 київський велотрек був позбавлений статусу пам’ятки історії 20 березня 2009 велотрек був частково знесений і впритул до нього побудований житловий багатоповерховий будинок і паркінг.
Використанні джерела:
1 . Макаров, Анатолий «Малая энциклопедия киевской старины» (2005)
2. В. В. Ковалинский. «Киевские хроники. Книга І. Юбилеи 2011» (2012)
3. сайт «Київський велотрек» http://velodrome.kiev.ua
4. Александр Бенуа «Мои воспоминания» http://benua.su/book_5_g1_1
5. 3. Свод обязательных для жителей г. Киева постановлений по Городскому Общественному Управлению [] : изданных с 1871 г. по 1913 г. включительно : с приложением обязательных постановлений, изданных Губернской Администрацией / Киевское Городское Общественное Управление, 1914.
http://www.nibu.kiev.ua/index.php?option=com_content..
6. стаття в Википедии «Киевский велотрек» https://ru.wikipedia.org/wiki/Киевский_велотрек
